Момотаро — Хлопчик-Персик
15 сторінок · 9 хв · від 6 років
За мотивами: Japanese Folk Tale
Давним-давно, у тихому селищі серед високих гір далекої Японії, жили собі добрі бабуся та дідусь. Їхня хатинка була дуже затишною, під стріхою із соломи, а дні вони проводили, працюючи в полі. Хоча вони дуже любили одне одного, іноді їм було трохи самотньо. Вони всім серцем мріяли про дитину, про яку могли б піклуватися. Щоранку, милуючись краєвидом, вони загадували це бажання. У їхньому домі панував спокій, але вони сподівалися, що колись у них з'явиться син, якому вони зможуть розповідати свої казки.
Одного сонячного ранку бабуся пішла до річки, що виблискувала на сонці, аби попрати речі. Поки вона терла одяг об гладке каміння, то помітила у воді щось надзвичайно дивне. Величезний круглий персик повільно плив за течією! Він був набагато більшим за звичайний фрукт і, здавалося, випромінював м’яке магічне світло. «Ой лишенько!» — вигукнула вона і обережно виловила велетенський плід. Вона принесла цей важкий і солодкий на запах персик додому, щоб показати дідусеві.
Коли вона повернулася, очі дідуся округлилися від подиву. Щойно вони зібралися скуштувати фрукт, як він раптом заворушився і розколовся навпіл із тихим звуком «хлоп!». На їхній великий подив, усередині персика сиділо крихітне гарне немовля, яке усміхалося до них. У хлопчика були ясні очі та такий веселий сміх, що вся кімната сповнилася радістю. Старенькі були такі щасливі, що вирішили назвати його Момотаро. Їхньою мовою це означає «Хлопчик-Персик» — ідеальне ім’я для їхнього особливого дива.
Момотаро ріс дуже швидко і був надзвичайно сильним і здоровим хлопчиком. Він допомагав дідусеві в саду та бабусі по господарству. Усі в селищі любили Момотаро, бо він завжди був ввічливим і добрим до сусідів. А ще він був дуже відважним — ніколи не боявся пробувати щось нове або допомагати тим, хто потрапив у біду. Його серце було великим, як гора, а від його усмішки всім ставало спокійно. Старенькі почувалися найщасливішими батьками у світі.
Одного дня Момотаро почув сумну історію про злих огрів — великих велетнів, які жили на далекому острові. Ці огри ображали селян і забирали речі, які їм не належали. Момотаро подивився на свою родину і зрозумів, що мусить допомогти друзям. «Я піду на той острів і попрошу огрів зупинитися», — сказав він впевненим голосом. Бабуся хвилювалася, але знала, який Момотаро хоробрий. Вона приготувала йому особливі просяні коржики — це поживні ласощі з проса, які дають багато сил для довгої подорожі.
Момотаро вирушив у далеку дорогу до моря, тримаючи торбинку зі смачними коржиками. Раптом із високої трави вибіг плямистий пес і привітно загавкав. «Куди ти йдеш, сміливий хлопчику?» — запитав пес, виляючи хвостом. Момотаро розповів, що прямує на острів огрів, щоб врятувати селище. Пес теж захотів допомогти, тож Момотаро дістав із торбинки смачний коржик. Пес миттю з’їв його і пообіцяв бути вірним другом у цій великій пригоді.
Коли вони йшли далі, з гілок високого кедра спустилася спритна мавпа. У мавпи був дуже гострий нюх, і вона здалеку відчула солодкий аромат коржиків. «Як смачно пахне! Якщо пригостиш мене, я приєднаюся до вашої команди», — защебетала вона з цікавістю. Момотаро всміхнувся і дав їй коржик, радіючи новому помічникові. Тепер хлопчик, пес і мавпа йшли разом, почуваючись набагато сильнішими. Вони розмовляли та сміялися, наближаючись до синього океану.
Раптом із неба спустився прекрасний фазан із кольоровим пір’ям і сів на камінь. Птах прощебетав, що бачив їх з висоти й хоче допомогти знайти схований острів. «Я можу летіти попереду і розвідувати дорогу, щоб ми не заблукали», — люб’язно запропонував фазан. Момотаро віддав птахові останній просяний коржик на знак подяки. Тепер четверо відважних друзів дісталися піщаного берега, готові до всього. Вони були справжньою командою і знали, що разом подолають будь-які труднощі.
Друзі взялися до роботи і збудували міцний маленький човен із дерева та надійних мотузок. Вони спустили його на хвилі й почали мандрівку широким морем. Фазан летів високо в небі, пильно видивляючись острів удалині. Пес сидів на носі човна, стежачи за хвилями, а мавпа допомагала Момотаро керувати веслами. Хоча океан був величезним, їм зовсім не було страшно, адже вони були друзями. Сонце яскраво світило, а їхній човник швидко ковзав по солоній воді.
Нарешті на горизонті з’явилися темні скелі острова огрів — він виглядав великим і таємничим. Друзі причалили до берега і підійшли до велетенської дерев’яної брами. Вона була вищою за трьох чоловіків, але герої не злякалися. Вони знали, що кожен із них має особливе вміння. Момотаро був лідером, пес — швидким, мавпа — хитрою, а фазан умів літати. Разом вони почувалися достатньо сміливими, щоб постукати у двері та зустрітися з незграбними ограми.
Коли брама відчинилася, великі та неповороткі огри дуже здивувалися таким маленьким гостям. Перш ніж вони встигли щось сказати, фазан почав кружляти над їхніми головами, так що в них запаморочилося в очах! Пес бігав навколо їхніх ніг, через що огри спотикалися об власні пальці. Тим часом спритна мавпа своїми тонкими пальцями швидко відімкнула всі замки на дверях. Огри так розгубилися від швидкості та злагодженої роботи друзів, що почали наштовхуватися один на одного. Це було дуже кумедне видовище!
Момотаро ступив уперед і попросив покликати головного огра, який сидів на землі з дуже спантеличеним виглядом. «Ви ображали мешканців нашого селища, і це робить їх нещасними», — сказав Момотаро твердо, але ввічливо. Він пояснив, що бути злим — це погано, і що всі стають щасливішими, коли живуть у дружбі. Ватажок огрів зрозумів свою помилку і сором’язливо опустив голову. Він більше не хотів нікого ображати. «Нам дуже прикро», — прошепотів він і пообіцяв віднині бути добрим.
Огри хотіли довести, що їм справді шкода, тому вони зібрали всі речі, які забрали раніше, і винесли їх на берег. Вони також принесли скрині з гарними подарунками для гірського селища. Незграбні велетні старанно допомагали завантажувати все це у човен друзів, показуючи, що готові виправдатися. Коли човен був заповнений вщент, огри махали своїми великими руками на прощання. Шлях додому був набагато легшим, бо тепер навколо панував мир. Момотаро радів, що проблему вдалося розв'язати простою розмовою.
Коли маленький човен повернувся до берега селища, пролунали радісні вигуки всіх мешканців. Люди були такі щасливі бачити Момотаро та його трьох друзів цілими та неушкодженими. Дідусь із бабусею побігли до води зі сльозами радості на очах, щоб обійняти свого сміливого сина. Усе селище святкувало, адже речі повернулися, а про огрів більше не треба було хвилюватися. Це був чудовий день із музикою та сміхом. Момотаро пишався не своєю силою, а тим, що зміг допомогти своїм близьким.
Того вечора в селищі влаштували найбільший бенкет, який тільки можна уявити. Було багато смачної їжі, а четверо друзів сиділи на почесних місцях у самому центрі свята. Момотаро, пес, мавпа та фазан залишилися найкращими друзями і жили разом у гірському селі. Щороку після того вони влаштовували особливий фестиваль, на який навіть огри припливали в гості. Усі зрозуміли, що взаємодопомога та доброта — це найпотужніші речі у світі. Вони жили довго та щасливо, ділячись коржиками та своїми історіями з кожним, кого зустрічали.